Prosíme o strpení. Údaje vaší cesty se nahrávají

Логін
Пароль
УВІЙТИ
Реєстрація
Забули пароль?

КАЗКИ, ТВОРИ, ВІРШИ


«Навіть найбагатший король бідніше, ніж фантазія дитини!» Г. Х. Андерсен
 

«Калина - символ України»
написал Алекс Ф. 10 лет © REGABUS

До цього часу я не знав, що калина є символом України. Мені здавалося, що символом є пшеничне поле та блакитне небо. Адже ці кольори на прапорі України.
Але поступово знайомлячись із українською літературою і історією, я зрозумів, що Україна –
це не тільки безкрайні поля та ясне небо, а ще й прадавня культура та коріння великого народу.
Чому ж калина є символом України? Адже є ще багато рослин, що могли б стати її символом – дуби і каштани,
смереки, кипариси, тополі, шипшина, верби та безліч квітів....
Мабуть тому, що серед усіх калина дуже поетична – гнучка, квітуча, яскрава. А ще й цілюща і корисна –
так, як і вода Батьківщини.
І навіть те, що калина не швидко стає солодкою, також має своє значення для символу. Адже дуже тяжким
був путь України до своєї незалежності. Так, як і у калини - довгий путь до визрівання.
Проте, барвистість калини завжди і в усі часи була притаманна Україні.

«Лучше бедность да честность, чем богатство и зло»
написал Саша А. 12 лет © REGABUS

В одном селении жили два друга – Олов и Кош. Были они оба крестьяне и небольшого достатка, но трудились сообща. И от
этого все у них получалось в два раза лучше. И вот однажды пошли они в лес. Да заблудились, потеряли дорогу. А тут и ночь
наступила. Пришлось им заночевать на поляне, под большим деревом. Уснули они.
А в полночь разбудил их странный шум. Взглянули они и увидели, что из-под корней дерева пробивается свет, становится все
ярче и ярче, и вот – появляется лесной гном-колдун. Был он страшным и злым, а как увидел, что возле его дерева
непрошенные гости расположились – рассвирепел совсем.
- За то, что узнали, где мой дом, - вскричал гном, - не быть вам живыми! Но если сослужите мне службу – отпущу. И даже –
награжу. -
Попробуй только тронь! - пригрозил Олов.
- А что же надо сделать? – задрожал Кош.
- В вашем селении живет добрый лекарь. Слишком много он делает людям добра. От этого я не могу спокойно ни есть, ни
спать, и злюсь так, что у моего дерева сохнут корни. Дам я вам одну траву. Вы бросите ее на порог его дома. И он позабудет
свое врачебное искусство. А вы станете богатыми, сокровищ у меня много, и я вас щедро награжу.
- Нет! – вскричал Олов. – Скорее я сам тебя сейчас свяжу и отнесу к этому лекарю!
- Куда тебе! – засмеялся гном. И плюнул на Олова своей ядовитой слюной так, что тот потерял сознание и упал.
- Хорошо, хорошо! Я сделаю, что ты скажешь! – испугался Кош. – Давай мне эту траву. Но не забудь и сокровища здесь
положить, я сразу же прибегу за ними.
Гном согласился, и они заключили сделку. А Олов остался лежать под деревом без сознания.
Но скоро он очнулся и поспешил спасти лекаря от беды, а своего друга – от предательства. Нагнал он его,
и стал уговаривать отказаться от злого дела. Но тому запали на ум сокровища, и он никак не хотел соглашаться. Вспыхнула
между ними ссора, переросла в драку. Но во время этой драки Олову удалось выхватить злое зелье и разорвать его.
- Что ты наделал! – закричал Кош. – Теперь мне никогда не быть богатым! А еще друг называется!
- Лучше чистая совесть и честь, чем богатство за предательство, - ответил ему Олов.
Он помог другу подняться и повел его домой. А большое дерево на следующий день они всем селением срубили.
И гном навсегда ушел из этого леса.

Нові пригоди Мауглі»
написала Марина Б. 13 лет © REGABUS

Історія Мауглі скінчилась на тому, що він оселився серед людей. Але на цьому не скінчилось його життя. А що ж було далі?
Ось як про це розповів лісовий голуб.
Мауглі залишився у селищі. Але його життя вже не було таким, як раніше. У джунглях він був вільним, був сам собі володар.
А суспільство людей будувалось на кастах. І Мауглі, не бувши заможним, опинився у самої низької з них. До таких людей
ставились без поваги, вони повинні були виконувати саму тяжку працю, за яку отримували копійки. А про волю взагалі вимагалось
забути
Таким життям Мауглі прожив рівно рік. А коли одного разу управитель вдарив його за те, що він упустив кошик бананів,
Мауглі не стримався. Він відштовхнув управителя так, що той впав на землю, кинув кошик і залишив селище назавжди.
Довго мандрував Мауглі по просторах Індії. Та ось одного разу він зупинився на ніч поблизу великого міста. В цей час там
розташувався на відпочинок пересувний цирк.
Вночі щось трапилось, серед звірів здійнявся галас, вони вийшли з-під контролю, не підпускали до себе дресирувальника.
Стояв страшний гомін, клітини ледь утримувалися, щоб не розвалитися…
Мауглі прокинувся від цього, підвився і підійшов ближче. Він в мить зрозумів, що трапилось: у маленького слоненяти
розболівся ростучий бивень, одна мавпа образила його, обізвав «клюкастим», і мама слоненяти здійняла бунт; а слідом за нею –
й усі інші звірі, адже їх утримували в жахливих умовах, і на серці у кожного наболіло.
Мауглі було не важко допомогти звірям, адже він розумів їх мову. Він лагідно звернувся до слоненяти, з повагою – до його
матусі, вгамував звірів, пообіцяв їм, що перекаже дресирувальнику – що саме їх не задовольняє. Звірі одразу повірили йому –
він не лише розумів їх мову, а ще й знав їхні закони.
І коли Мауглі переказав побажання звірів директорові цирку, тому нічого не лишалося, як погодитися – адже він побачив, що
звірі одразу підкорились Мауглі, а це означало, що вони порозумілися. Директор люб’язно посміхнувся, пообіцяв покращити
умови і навіть запропонував Мауглі залишитися у цирку помічником по догляду за тваринами, на що Мауглі із радістю
погодився. Але на душі директор затаїв чорну злобу. Він заздрив Мауглеві – заздрив тому,
як легко его прийняли та послухалися звірі. Директор і був самим головним дресирувальником цього цирку.
Але в нього й на третину не виходило так добре ладити з тваринами.
А Мауглі залишився у цирку. Він займався тим, що було його звичним життям. Він любив тварин, і вони відповідали йому такою
ж любов’ю. Незабаром вони так здружилися, що тварини навіть відмовлялися їсти, якщо поруч не було Мауглі. А директор
лютував все більше й більше, і вже нагадував чорну хмару.
Одного разу на арені, під час вистави, він так вдарив батогом маленького слоненята, що той впав і довго не міг підвестися. Це
переповнило чашу терпіння звірів. Вони вирвалися з клітин й накинулись на
директора, ладні його пошматувати. В цю мить на арену скочив Мауглі. Він заспокоїв переляканих глядачів, вгамував гнів тварин і врятував життя дресирувальнику,
буквально вихопивши того з-під ніг слонихи.
Виставу було закінчено, глядачі розійшлись, згасли вогні... А дресирувальник та Мауглі розмовляли ще дуже довго, до
самісінького світанку. І коли здійнялося сонце, звірі побачили, що дресирувальник покидає цирк, несучи із собою
великий саквояж. А одразу після цього до них увійшов Мауглі. Він посміхнувся і сказав, що тепер
у всього цирку починається зовсім друге життя...
Так і склалося. Незабаром цей цирк став найуспішнішим та славетним, вони давали такі цікаві вистави, що люди вистоювали
довгі черги, щоб купити хоча б один квіток. А потім цирк Мауглі став їздити у різні країни. Він об’їхав майже увесь світ,
завітав й до нашої країни. Циркові голуби оповіли цю історію лісовому, що навідався до них. А той вже переказав її нам.
Ось так склалося життя Мауглі після того, як він покинув джунглі. Але це – ще зовсім не крапка в його пригодах.

«Про мого кота»
написал Алекс Ф. 10 лет © REGABUS

В мене є кіт Димок. Це моя найулюбленіша тварина і великій друг. Я знайшов його на вулиці та приніс до дому.
Мої домашні не хотіли, щоб в домі був безпритульний кіт. Та я настояв на тому, щоб він залишився.
Спершу він був маленьким худеньким кошеням, але скоро прийшов у норму і став дуже грайливим,
пухнастим, царапучим й кусючим, як і належить коту.
Він димчастого кольору с темними смугами; грудка, ніс та лапки в нього білі, а хвіст – як величезна пухната труба.
Більш за все йому подобалося гратися з моєю м*якою іграшкою – їжачком. Він, мабуть, гадав, що це – мишка.
І так старанно трудився над ним, що навіть відгриз йому голову, і мені довелося пришивати її.
Він і зараз живе в нас. І я його дуже люблю і рад, що тоді настояв на тому, щоб він залишився.

«Казка про Дзвоник»
написал Алекс Ф. 10 лет © REGABUS

В одному гірському селищі була старенька школа. Вона була там ще з давніх часів, і в неї вчилося багато дітей,
які потім ставали дорослими та забували про свою школу.
А у школі працював такий же старенький сторож. І його справою було давати дзвоник – на урок і з уроку.
Сам дзвоник колись був новенький. Але з роками зостарився, як і його товариш-сторож. Йому подобалося пильнувати,
як діти весело грають на перерві, як розбігаються по уроках, як тільки він пролунає.
А більш усього йому подобалося дзвонити на Перше вересня і на останній день навчання старшокласників.
Це було так урочисто, і дзвоник відчував тоді – який він потрібний на цьому місці.
Але змінилися часи. Школа стала вже дуже старою, її закрили, бо неподалік побудували нову з назвою «Ліцей».
А сторожа у нову не брали, бо він був старенький. І дзвоник зрозумів, що його час скінчився. Але якось у ранці сторож прийшов у стареньку школу і тихесенько зняв та зібрав дзвоник з собою.
Куди ж це він мене несе? – здивувався дзвоник. І раптом побачив, що опинився у сторожа дома.
А той зробив для нього гарне обрамлення й повісив на стіну, як об’ємну картину. А внизу приписав: «Мій дзвінкоголосий Друг».
Адже так і насправді буває – якщо щось довго поруч, воно стає тобі немов друг.

«Віршик про Рими»
написала Марина Б. 13 лет © REGABUS

Якщо скажу я: «Рідна мова» -
То рима проситься: «чудова».

А як скажу, наприклад, «дзвоник» -
то це вже мабуть буде «коник».

А ось візьмемо ми «краватка».
І щось шепоче - «сироватка»...

Оце так рима до краватки!
То може краще буде «згадки»?

Отак навчатись поступово –
та буде, дійсно, все чудово!

«Роздум про Повість Минулих Літ»
написал Саша А. 12 лет © REGABUS

Я чув раніше про «Повість минулих літ». Чув, що це - оповідання про героїчне минуле слов'ян.
Але коли я прочитав уривки з повісті, то був трохи здивований. І от чому.
Так, наші предки дійсно були героїчними людьми й відважними воїнами. Але, разом з тим, вони іноді поводилися,
немов розбійники. І про те свідчать факти.
По-перше, князь Олег злочинно вбив Аскольда - навіть не в чесному двобої. Хіба це гідно?
По-друге, під час штурму Херсонеса князь Володимир скористався послугою зрадника. Князь штурмував Херсонес не тому,
що це місто загрожувало йому. А для того, щоб самоствердитися. Анастас зрадив своїх, коли зрозумів, що Володимир
сильніше й незабаром переможе мирних селян. Щоб вижити, він купив своє життя ціною життя своїх одноплемінників.
І Володимир за зрадництво звів його чи ледве не в ранг святого й побудував йому в Києві церкву. Хіба це справедливо?
Мені дуже сподобалася повість.
Але я думаю, що тим, хто читає її треба не тільки пишатись своїм минулим,
але й не повторювати подібних помилок у своєму сьогоденні.
Треба вчитися на зроблених помилках, щоб не робити їх знову.